У XVIII ст. англійці підрахували, що у їх країні витрачається щороку від 20 до 30 мільйонів гусячих пер. Мабуть, турбуючись про крила бідного свійського птаха, один бірмінгемський винахідник вирішив винайти сталеве перо, яке стало широко застосовуватися у судових канцеляріях.
Однак з використанням такого пера збільшилася кількість плям на документах. Тому у 1809 році інший англійський винахідник Ф. Фолш запатентував пристрій, що отримав пізніше назву пір’яна авторучка. Вона — дерев’яна циліндрична чорнильниця з поршнем, який рухався туго і часто виливав усю порцію чорнила на папір.
У 1884 році нью-йоркський страховий агент Л. Вотерман, удосконаливши ручку Фолша, винайшов авторучку, якою ми користуємося дотепер. Він добився плавного руху поршня і з’єднав циліндр-чорнильницю з пером тонкою трубочкою з нарізами, що пропускали мінімальні дози чорнила.
У 1890 році у США було 58 фірм, що випускали авторучки. В одній з таких фірм працював умілий майстер Дж. Паркер. Невдовзі він відкрив власну фірму і почав випускати декілька моделей авторучок, висока якість яких відразу ж привернула до себе увагу.
Паркер застосовував для пер м’яку леговану сталь з позолотою. Почав виготовляти корпуси авторучок з річних видів пластмас. А головне, він запропонував вузеньку трубочку під перо, що виключає накопичення чорнильних крапель, а отже, появу плям. Тому паркерівські ручки набули назви «вічне перо». Завдяки своїй якості і практичності, ручки фірми «Паркер» і донині належать до престижних і дорогих речей нашого вжитку.
